Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст."

схопив лопату, але далі й квит, обоє вчасно схаменулися, обмежившись лайками.

Нарешті Охрім упав на коліна перед образами і накликав на себе усі хвороби, якщо й справді куди-небудь заходив з поля і говорив з кимось про марево. Тоді Охрімиха вирішила, що Кулина відьма і зарані змовилася з духами, щоб перешкодити їм дістати скарб.

– Хоч вона і відьма, – сказав Охрім, – а все-таки скарб дістанеться нам, тому що він мені з’явився. А кому він з’явився, тому й дістанеться.

Взявши по лопаті, подались вони в поле.

– Ну, жінко, тепер нечиста сила творитиме нам різнії перешкоди, лякатиме несусвітними страхами, але ми боятися не повинні. Бо все це одна тільки мана. Коли нічого не злякаємось, то скарб здобудемо.

Охрім сміливо збіг на могилу і взявся копати.

– Чи ти ба! – вигукнув він, прокопавши з півсажня. – Оце як легко копається! Так і здається, ніби яка сила тобі землю підкидає з ями.

– На що вже я жінка, але теж не втомилася, – підхопила Охрімиха.

Копають годину, копають другу, ось уже яма на добрих чотири сажні.

Раптом Охрімова лопата голосно дзенькнула.

– Скарб! – скрикнули водно обоє.

І справді, трохи підкопавши, об’явили вони великого залізного казана.

– Як же ми його витягнемо? – бідкалася Охрімиха.

– А навіщо його витягати? Ось покришка, треба підняти її. Ми виберемо з казана все, що там є, та й покинемо порожнього казана. Нехай потім хто хоче цмокає над ним губами.

З тими словами приклав Охрім свою лопату під край накривки. Але в ту мить під землею загуло й казан шубовсьнув під землю, залишаючи за собою глибоку яму, котра засипалася відразу ж землею.

– Не дається! – вигукнув Охрім. – То все бісова Кулина!

– Не який инший чорт! – підтвердила Охрімиха.

Обоє, зітхаючи, вибралися з ями, а вслід їм осипалася земля, котру вони випорпали, і могила знову виглядала неторканою.

Щастя було так близько і зникло. Охрімові стало гірко, але він готовий був примиритися з долею і розлучитися з чудовими надіями.

Але не такою була його половина. Вона була впевнена, що тільки підступи Купини завадили їм. І наступного дня, коли чоловік погнав худобу на пашу, подалася до сусідки.

– Бог з вами, сусідко, – сказала Охрімиха, – не захотіли ви нам добра. Бог з вами.

– А що, не дався скарб? – спитала Кулина, не відаючи й досі, наскільки була близька до істини.

– Не дався з вашої ласки! Якщо вже в тім силу знаєте і, коли вам самим не треба, то, будьте ласкаві, не заважайте нашому щастю. Самі помисліть, у нас малі діти, їсти всім хочеться, а нестатки… черевиків нізащо купить. Паніматко! Будьте милосердні! У ваших руках наша доля! Дозвольте взяти скарб! Бо ж то, певно, така воля Божа, щоби той скарб таки нам дістався. А що він не дався, то се ж тільки тому, що ви не дозволяєте. Паніматко! Змилуйтесь! – І Охрімиха поклонилася Кулині в ноги.

Тільки тепер почала Кулина розуміти, що її сусіди і справді шукали скарбу. Треба тепер хитро вивідати їхню таємницю. Кулина, ані зморгнувши, повела розмову так, начеб і справді усе знала:

– А чому ж ви не прийшли до мене та й тоді не поклонилися? Чого мене дурили? Таже ж ти казала, що город маєш копати, а я тобі кажу: брешеш, не город копати, а скарби шукати. А ти зачала божитися та клястися, що ні. Ото за се тобі й не дався скарб.

– Наша провина! – клялась Охрімиха. – Простіть!

– Ну, говори! – сказала Кулина, – як усе було. Та дивися не бреши. Я все наперед знаю, а тільки покори від тебе чекаю. Коли знову збрешеш, то я тебе козою зроблю.

Перелякана Охрімиха розповіла їй усе, як було, ще й дуже боялась чогось забути, чи перекрутити, бо вже так їй не хотілося ставати козою.

– Без мене ви нічого не зробите, – сказала Кулина. – А зі мною і скарб дістанете, і на користь його собі повернете. Слухайте ж, нікому щоб ані мур-мур! Самі щоб не йшли, а коли я покличу, тоді й підете зо мною. Тепер зовсім не час скарби копати, треба молодого місяця дочекатися.

Охрімиха повернула додому зі свіжою надією, що як не тепер, то на молодика, а все ж таки дістанете скарб.

І знову у її уяві заряхтіли коралі, хрести й різні коштовності. Та Кулина була не в тім’я бита, вона й не думала, та й не вміла помагати Охрімисі, а вирішила повернути на свою користь чужу знахідку. Переказала вона все своєму чоловікові Пархіму. Обоє, втішені, вирішили наступної ж ночі їхати копати скарб.

– А що ж ми будемо робити, коли, як бачиш, скарб не дається? – спитав Пархім, опам’ятавшись після першого враження. – Хіба ти якеєсь слово знаєш?

– Чула я, – сказала Кулина, – від старих людей, коли ще дівувала, що скарби не даються через гріхи наші. Можуть лише взяти його такі руки, котрі зроду не грішили. От ми візьмемо із собою нашу Оксанку, їй всього дев’ять літ, вона ще не встигла нагрішити й Бога нагнівити. Як докопаємося до казана, то й примусимо її вибирати звідси все, що там є.

Настала ніч, Пархім запряг свою шкапу у віз, сів із жінкою, а коло себе дівчинку посадили. Приїздивши до могили, взялися вони прудко копати.

– Чи ти ба! – вигукнув Пархім, викопавши яму з півсажня. – Як легко копається! Начеб хто зісподу землю допомага викидати.

– На що вже і я, жінка, а ось утоми не чую.

Копають вони годину, копають другу, ось уже викопали яму сажнів на чотири. Раптом Кулинина лопата вдарилась об щось залізне.

– Скарб! – вигукнула вона.

– Скарб! – вигукнув Пархім.

Почали вони дружно обкопувати землю і з’явився перед ними здоровенний залізний казан.

– Тепер іди сюди, дитинко, – покликав Пархім.

Він узяв дівчинку і посадив коло казана.

– Бери на своє щастя.

Дівчинка без зусиль відкрила покришку казана, перед очима втішеного подружжя в казані були до самого верху срібні гроші.

– Твоє щастя! Твоє щастя! – повторювали обоє. – Вибирай та нам подавай.

Мати квапливо вистрибнула з ями, розстелила на возі рядно і наготувала лантухи. Дівчинка жменями подавала гроші батькові, а батько – матері. Таким чином небавом наклали вони піввоза. Казан виявився дуже глибоким.

Дівчинка, нагинаючись, не могла уже досягнути грошей.

Тоді батько посадив її в казан. Ледве тільки дівчинка простягла з казана ручки, повні грошей, раптом покришка миттєво зачинилася і казан з гуркотом провалився під землю, котра враз почала осипатися.

Жалібний крик дитини лунав з-під землі:

– Ой, тату! Ой, мамо! Ой,